Це стало уроком для ЄС
Вступ
Останні дні 2004 року, 18 грудня я прилетів до Нью-Йорку. Наступного дня в Пенсільванії мені було призначено зустріч з Фетхуллахом Ґюленом. Зворотній квиток на 30 грудня. Нарешті отримав згоду на інтерв’ю, якого я добивався упродовж року.
Ця ніч у Нью-Йорку ніяк не закінчувалась. Я підготував 13 сторінок запитань. У голові моїй кружляли, постійно міняючись місцями, запитання. Єдине, що могло мене заспокоїти – це зустрітися з паном Ґюленом й задати йому всі ці запитання одне за одним. У які обставини я потраплю, скільки він мені зможе приділити часу?
Настав ранок. Ми дуже рано відправились в дорогу з Ардою Явузом, який мав робити знімки під час інтерв’ю, й з двома іншими товаришами. Наша мета – Пенсільванія. Я почав інтерв’ю ще в дорозі. Відділився від товаришів. Зосередився лише на питаннях і відповідях.
Холодна погода в Пенсільванії примушує згадати про Нью-Йорк з ніжністю. Регіон, де ми знаходимося, відомий своїми горами й лісами. Більшість будинків в навколишній місцевості – на два й три поверхи, оточені садами в декілька квадратних кілометрів. Наближаємося до одного такого будинку. Два поверхи й мансарда. Тут, в будинку свого племінника, й живе Фетхуллах Ґюлен. Власного житла він не має. Заходимо всередину. Виявляється, будинок призначений для прийому гостей. Нас зустрічають й проводять в кімнату. Достатньо вражаючий ззовні будинок зсередини виглядає скромно. Приміщення оформлені просто. У Ґюлена в цьому гостьовому домі одна кімната, і гостей він зазвичай приймає у вітальні. Ми зустрічаємось з Фетхуллахом Ґюленом у вітальні, куди виходять двері його кімнати. Він з усмішкою говорить: «Прошу, пане Мехмете!» Він трохи похитується. Причиною цього, як я дізнався пізніше, є діабет, який час від часу послаблює його коліна.
Я очікував побачити людину, яка живе по-за стресами, вдалині від Туреччини, від киплячих у ній спорів, який опікується своїм здоров’ям, спокійного, здоровішого й енергійнішого …
Про що ми говорили?
На тиск і рівень цукру в крові Ґюлена впливають найменші фактори, у нього відразу ж починає боліти серце. Мабуть, важко жити поряд з лікарем, який слідує за тобою, наче тінь… Більшість моїх запитань, можливо, здаються йому нудними, але я мав їх задати. І я задавав…
У перший день за час бесіди він двічі приймав ліки від тиску. Лікар-тінь поміряв йому тиск і не пропустив можливості подати мені знак очима й бровами. Почали з стосунків між ЄС та Туреччиною, потім говорили про попередження можливих злочинів, які неможливо буде розкрити, про те, чому він надав перевагу Америці, з ким тут зустрічається, про проект Великого Близького Сходу, який опрацьовується в США, проблеми, пов’язані з Північною Африкою й теорією «Зеленого поясу», про американську політику стосовно Іраку, про зв’язок процесу розвитку толерантності з стратегічним місіонерством, про його власну особу, про те, як його сприймають, про його відповідь тим, хто називав його раніше прибічником Великого Турана, неоосманістом, націоналістом, державним прибічником, а зараз називають прибічником США, агентом ЦРУ, кардиналом…
Про його «розвідку», про кінцеву мету явищ, які він називає «рухом сердець», про те, коли він повернеться в Туреччину, про яку мріє, про те, чи має він праву руку, на що він живе, звідки беруться гроші, про критику за те, що він, нібито, займається плагіатом у Шемсеттіна Гюналтая, про ствердження, що його метою є створення держави: «інші методи, але мета та ж сама – створення ісламської республіки, нехай і демократичними методами»…
Про те, що він думає про терор, «живі бомби», дії терористів-смертників, про те, чи оголошував він джихад чи ні, про радикальні ісламські течії, про погляди на Хомейні й іранську революцію, проблему з хустками у жінок на голові, про те, що вимагають алевіти у держави, з ким з земляків він зустрічається, про його думку стосовно чернецького училища й вселенський патріархат…
Чому він не поїхав до Середньої Азії, чи вважає він помилкою те, що школи відкрили не на Близькому Сході, а в Середній Азії, про місії цих шкіл, про те, чому він підтримує президентську систему, про твердження, які стосуються створення організації всередині армії, збройних сил Туреччини й органів безпеки…
Як Ви оцінюєте те, що ЄС вперше почав обговорення питання про включення у свій склад мусульманської країни, з точки зору специфіки Європи?
В основному говорилося про те, що виграє Туреччина від вступу в ЄС. Я не знаю, чи усвідомлюють це європейські країни, але дуже важливим є те, що виграє ЄС від вступу у нього Туреччини. Якщо вони усвідомлюють і, не дивлячись на це, затялися, значить, їхня впертість сильніша за здоровий глузд. Власне кажучи, Європа дуже багато виграє в плані подальшого розвитку й укріплення свого авторитету.
Наша інтелігенція давно вже прагне європеїзації. Процес європеїзації, який ми переживаємо, почався ще з епохи Танзімату (період соціально-економічних реформ в Туреччині, який охоплює 1839-1877 рр. – ред.) й прискорився в республіканський період. Як відомо, першу серйозну угоду було укладено в 1963 році. Терміново за цим були проведені конференції за і проти. Дуже серйозні люди, яких я слухав у 66-67 роках, висловлювалися проти. Їхні ідеї співпадають з ідеями тих, хто сьогодні виступає проти вступу в ЄС. Мовляв, це християнський клуб, вони грають проти нас, вони нас зроблять християнами…
Й сьогодні багато мусульман пишуть і розповсюджують книги, мовляв, якщо вони прийдуть, то своїм виглядом, своїм світоглядом, своїм розумінням віри, своїми міркуваннями про Аллаха вони вплинуть на нас, вкрадуть нашу молодь… Можливо, у європейців викликає серйозне занепокоєння те, що ми бідні, що ми мусульмани. Можливо, вони не покладаються у повній мірі на свої релігійні цінності, але вони цих сумнівів не виявляють. Я не знаю, чи продовжують існувати ці тривоги й сьгодні, але до теперішнього часу було ясно, що вони не збираються приймати нас до себе.
Чи змінились у якійсь мірі ці наміри в ході останніх подій?
Турецьке суспільство, асиміляція якого очікувана в Німеччині, не лише збереглося там, але й через два-три покоління прийшло до тями. Воно знаходилось під зовнішнім впливом, а тепер стало впливовим. Ми дізнаємося, чуємо про це у зв’язку з різними подіями. В порівнянні з іншими мусульманськими суспільствами до турків тепліше ставляться й у Європі, й в Америці. Турків вважають більш м’якими у порівнянні з іншими мусульманами. Можливо, причиною цього є демократія, республіканський лад й роздуми про світськість, усе це з якогось боку заспокоює. В Америці й Європі говорять про турецьке мусульманство навіть частіше, ніж в самій Туреччині.
Як Ви оцінюєте те, що встановлено дату початку обговорення можливості вступу Туреччини в ЄС?
Чи вступимо ми, а якщо так, то коли? Хоча це й не ясно, але навіть те, що було названо дату, психологічно сильно вплинуло на турецьке суспільство. Це розглядається як досягнення правлячої влади. Звичайно, це питання має сторони, які слід обговорювати, але я не хочу на них зупинятися з застороги, що це буде сприйматися як політичні погляди. Власне кажучи, цьому крокові повинні більш радіти не ми, а європейці. Вони мають виявити більшу зацікавленість.
Чому це повинно бути доброю новиною для Європи?
Тому, що є інші сили, які бажають мати силу в регіоні. Китайці вже давно увійшли туди, використовуючи свою конкурентоздібність і м’яке поводження. Ні Америці, ні Єропі не стане сил, аби боротися з ними. Є очевидним, що у майбутньому на світову економіку очікують серйозні потрясіння. Китай загрожує світові у цьому сенсі.
Яким чином посилиться в ЄС протистояння з Китаєм, якщо у нього увійде Туреччина?
Туреччина, власне кажучи, може грати роль мосту, який протягнеться й до Ближнього Сходу, й до Дальнього Сходу. Європі потрібна Туреччина, яка дуже добре відчуває, що коїться на Близькому Сході. Кіпр прийняли в ЄС, але вони повинні розуміти, що Туреччина значно важливіша за Кіпр. Другий бік питання – це те, що, як ми це бачимо, на рівні народів – нехай це й не схвалюють владарі – по відношенню до турецького суспільства існує велика симпатія й зацікавленість як з історичних причин, так і за психологічним сприйняттям та за відчуттям довіри. Причини цього закладені як у нашому минулому, так і в тому, що в наші дні ми живемо в демократичній республіканській державі. Ми це виразно бачимо в різних країнах, де ведеться просвітницька діяльність. Отже, ЄС може стати силою в регіоні, якщо тільки матиме Туреччину. Америка також хоче продовжувати господарювати в регіоні. Керівництво США, наскільки це доводиться до відома суспільства, здається, також бажають вступу Туреччини в ЄС. Але про це можна сперечатися. США, якщо вони мають намір продовжувати панувати в регіоні, не схочуть втратити такого союзника, яким є Туреччина, або допустити його перетворення в складову іншої сили.
Як Ви оцінюєте можливості уряду, продемонстровані ним під час Брюсельської зустрічі? Чи готовий він здаватися або торгуватись?
Дуже багато державних діячів проливали піт, слугуючи цій справі, їздячи європейськими дорогами. Якби хоч ще раз вийшов промах, їхні зусилля пропали б задарма. Уряд висновувався з цієї психології. Деякі з подій, які трапилися в Брюсселі, я повинен схвалити.
Наприклад…
Вияв рішучості покинути засідання, на мою думку, відповідає відчуттю власної гідності нашого народу. Це означало, що ми не зацікавлені у цьому, що нехай і протилежна сторона відчує свою зацікавленість. І така оцінка цього критичного моменту стала нашею перемогою, а для них – приводом поступитися на один крок назад. Критичні моменти не завжди можуть завершуватися позитивно. Вони могли сказати, ну й ідіть! Я також позитивно ставлюся до дебатів, переговорів сам на сам. Це стало крапкою, за досягнення якої слід подякувати різним державним діячам, які доклали своїх зусиль заради цього. Крім того, там був наданий ще й урок європейцям.
Яким був урок?
На мої очі набігли сльози. Прапори країн були встановлені там, де мали сидіти представники країн. І пан Таййіп, і пан Абдуллах підняли наш прапор, ніби святиню… Якби ще цілували, здмухували з нього пилюку… Пан Абдуллах поклав до кишені. Цей порух здався мені також дуже важливим, як саме засідання, як урок, який демонструє ставлення турецького суспільства до деяких цінностей. Потрібно хоча б потроху дивитись на питання з позитивного боку. Давайте розважливо оцінювати негативні сторони, але з позицій нашої нації, поваги до неї, необхідно визнати й хороші моменти. Я думаю, їх помітили і мали б оцінити всі інтелектуали. А стосовно того, що оцінити неможливо, нехай по-дружньому, не піддаючися емоціям, не перетворюючи це в матеріал для політики, вкажуть, на те, що є неправильним. Така поведінка заради інтересів країни, від кого б вона не йшла, є достойною похвали… І якщо уряд має заслуги, достойні схвалення, то не потрібно шкодувати схвалень.
