Фетхуллах Ґюлен відхиляє твердження про те, що він створює організацію всередині армії
Враження
Мої перші враження про Фетхуллаха Ґюлена. Місце його перебування, голос, обличчя перейнялися журбою заслання. У цьому місці царина такої тиші, що вона просякає в усі розмови.
Після такої тиші я ставлю своє запитання: «Як Ви поживаєте?»
Фетхуллах Ґюлен формулює стан свого духу в належній йому поетичній звичці: «Мій мозок – ніби скупчення питань,/ В голові – питання, а відповіді на них імлисті,/ З усіх боків я оточений жалем,/ Моє серце чутливе, як серце моєї матері,/ Я весь час блукаю – стомлений і бездіяльний… /Будь-який мій стан – ознака моєї дивовижі…/Мої думки кажуть «Прощавай!» цим місцям/ Виходь, світло, виходь з мого серця!/ У цих місцях, де я ходив, сповнений турбот,/ Подаруй один лише звук з своїх старих пісень,/ Ніби завіси на цьому смутному сході сонця…/ Журботна чужина … Печальна чужина, о, жорстока чужина!» Знову тишина …
На цей раз її порушує Ґюлен: «Останніми днями мене турбує серце…»
Це інтерв’ю, яке планувалось завершити за два-три дні, розтягнулось на одинадцять днів через проблеми із здоров’ям Ґюлена.
Армія та військові. Ви говорите про них з повагою. Чим це обумовлено?
Османи були воєнною нацією. Їх навіть називали мілітаристами. Починали з військової служби й закінчували військовою службою, однак це не має бути причиною для хвилювання, якщо в серцях є ідея справедливості та правоти. Ніколи не перешкоджали діяльності громадянських інститутів, не втручалися в їхні справи, не заважали їм. Однак у нас це є більш священним. Бедіуззаман називає «прапороносцем». Малік бін Небі говорить, що «якби в ісламському світі не існувало турецької нації, то на сьогодні не існував би ісламський світ.» Це, у деякій мірі, заслуга наших героїчних військових з кавалерією, зброєю, щитами. Тому ми підходимо до питання з позицій духу, змісту, як до узагальненого образу, відчуваємо до нього повагу. Вони ні на йоту не поступалися справедливістю, неупередженістю. Однак у деякі періоди подібна делікатність і тонкість не були збережені. Якщо таке перевищення повноважень стане приводом для занапащення цього типового образу, якому нація багато чим зобов’язана, буде шкода цього інституту.
Якщо буде проводитися реформа, її необхідно обговорити з військовими. Вони частіше за інших гинуть за свою справу. Багато з них дійсно газі (звання героя-переможця, яке присуджується владою тим, хто особливо відзначився –ред.). Багато з них отримали тяжкі поранення. До них необхідно ставитись з повагою та піклуванням, шанувати їх. Ми так само чутливі по відношенню до цього інституту, як до підриву основ державності, до державної таємниці.
Час від часу з’являються повідомлення про людей, яких було «відсторонено від служби в армії через зв’язки з общиною Ґюлена». Що Ви скажете з цього приводу?
Цей інститут має свої критерії як при вступі, так і при звільненні з посади. Цей момент має бути упорядкований юридично. Шановний пан Демірель (передостанній президент Туреччини – ред.) зробив таку заяву: «Деякі періоди були періодами обмовлянь.» Спастися неможливо, і той, кого обмовили, йде. Наприклад, хтось когось не терпить, і, якщо цю людину хочуть звільнити, достатньо наклеїти на неї якийсь ярлик, і він пристане до нього незалежно від того, чи існує в дійсності щось таке, чи ні. В такій ситуації кожного можна звинуватити у будь-чому. Необхідно як слід дослідити, за що їх звільнили, рішення мають приймати правові органи. За звільненими повинні слідкувати спецслужби – чи має в дійсності місце те, в чому людину звинуватили.
Чи є в армії люди, які Вас люблять?
Я не можу сказати, щоб хтось мене любив. Одиин чоловік, вже на пенсії, з яким ми якось зустрілись, сказав, що чув усі мої проповіді і давав слухати багатьом своїм підлеглим і начальникам. Думаю, що і в мечеть, і на мої лекції приходили люди різних професій. В Туреччині було мало таких, хто б їх не слухав. Чи варто слухати, чи ні – це окреме питання. Я сказав і тим, хто слухав, і тим, хто записував, що їхнє заняття – марне. Один з них сказав: «Я не в захваті від тебе, але ти говориш, і я фіксую.» На це я нічого не можу сказати. Скажу, що вони обрали неправильну точку зору. А виправляти помилку в точці зору – не мій обов’язок. Я думаю, що деякі використовують цей момент для того, аби досягти своєї мети. Я бажаю, щоб армія за допомоги реформ, які плануються, змогла досягти більш досконалих результатів, щоб проводились необхідні розслідування, спостереження. Що це – відсутність дисципліни або невиконання наказу … Так, останнім часом ми чуємо, що хтось перевищив свої повноваження, вкрав, і тому був звільнений. Але таким речам іноді не приділяють уваги. Для того, аби роздмухати вогонь, іноді потрібно назвати чиєсь им’я. Це армія, це військові, вони є підлеглими свого командування. Серед них не буває кумів, приятелів.
Чи існує організація в органах безпеки, збройних силах? Чи такої немає?
Як я можу діяти, створювати организацію, перебуваючи тут? Це вони самі повинні розслідувати. Хто входить у цю організацію? Нехай знайдуть і звільнять. Якийсь час існував список «членів організації» в органах безпеки. Потім виявилось, що це зовсім різні люди з протилежними поглядами. Очевидно, знову хтось когось не терпить. Сіли за стіл і написали такий список, щоб ославити інших і отримати переваги для себе.
Стосовно армії, то як там можна створити організацію? Припустимо, є такі люди в армії. Над ними стоять офіцери, представники республіки, світської влади, демократії. Вони не дозволять такій организації існувати. Не дадуть можливості цим думкам вкоренитися в головах, в почуттях, в свідомості. Честно кажучи, мені важко пояснити це.
Чи не радили Ви в своєму колі «прибрати до рук також учбові заклади»?
В якийсь час я відкрито казав все з кафедри в мечеті. Я казав: «Чому ви говорите лише «курс з вивчення Корану»? Чому ви не направляєте дітей в ліцеї з релігійним нахилом?» Одного разу я сказав так: «Чому ви направляєте дітей лише в релігійні ліцеї, а не у звичайні? Чому не направляєте їх в університети, в армію?» Я все це казав. Чого від мене хочуть, якщо все це говорилося відкрито? Чи мені виступити по телебаченню з заявою, що я, значить, сказав те і те, але це було неправильно, і я забираю свої слова назад? У жодному разі не віддавайте своїх дітей в інші ліцеї, а лише в релігійні. Лише на курси Корану. У жодному разі не думайте направляти їх на навчання в такі заклади, після закінчення яких вони зможуть працювати в фінансових органах, судовій системі, армії. Що, мені сказати їм, значить, інші нехай направляють своїх дітей туди, але тільки не ви?! У моїх виступах в мечетях і на лекціях ця моя заява була абсолютно прозорою. І якщо деякі люди взяли до уваги і направили туди своїх дітей, то я не можу сказати, що я відмовився від своїх ідей у цьому питанні.
На що Ви очікували, коли говорили про це з кафедри мечеті?
Щоб люди з Анатолії (з провінцій – ред.) брали участь у всіх сферах життя. Чому б і ні? Чому вони бояться? Якийсь період не віддавали своїх дітей учитися, обмежувались тільки курсами Корану. До цього часу на сході, на південному сході Туреччини є такі люди. Нещодавно по телебаченню показували, як один каймакам (голова місцевої влади, зазвичай – району, селища – ред.) об’їздить будинки один за другим, умовляє сім’ї і сам, своєю машиною завозить дівчаток в школу. Це загальний підхід і загальна державна політика. Ви будете навчати дітей лише на курсах Корану. Почали говорити про те, що існує забагато релігійних ліцеїв і теологічних факультетів. Чому ви надаєте перевагу лише конкретним школам і не довіряєте іншим? Чому громадяни не можуть віддати своїх дітей у будь-який навчальний заклад? Моя це справа чи ні, але я вважаю за свій обов’язок сказати про це. Якщо це неправильно, то нехай так і скажуть…
Чи не випустимо ми з поля зору питання віри на шляху розвитку стосунків між ЄС і Туреччиною?
Набуття Туреччини Європою деяким здається захопленням нас Європою. Прийдуть іноземці, заберуть наші землі… Якщо турбуються за наші національні цінності, то не варто цього робити – вони так вкоренилися в нашій свідомості, що від них не відмовитися. Якщо нас приймуть такими, які ми є, то ми підемо разом. Ми приймаємо їх з їхніми цінностями. Якщо непокояться, що будуть порушені наші релігійні цінності, то нехай згадають, крізь які труднощі пройшов наш народ. Ми терпіли більше, ніж інші народи регіону, пережили злидні, втрату власних цінностей, зривалися з обжитих місць, але якщо подивитися зараз, то 80-90% населення до цього часу прихильні до наших історичних цінностей, духовного й ідейного коріння. Я впевнений, що і зараз, як це було в часи так званого Спільного ринку, і в часи Таможенного союзу, наш народ не відступиться ні від своїх національних цінностей, ні від своєї віри. Я також не думаю, що ми втратимо свої землі.
Що б Ви написали в листі або у зверненні до прем’єр-міністра Таййіпа Ердогана?
Замість того, щоб говорити, про що я напишу, я хочу пояснити стан справ словами нашого Пророка: «Якщо Аллах милостивий до якогось керівника держави, правителя, властителя, то він дасть йому також хороших радників, які вбережуть його від невірних дій, направлять в потрібне русло». І в Османській державі, і в Республіці виросли хороші державні діячі, але замало радників, які, не переслідуючи жодних вигод, здатні були б направити цих людей в потрібну сторону заради державних і національних інтересів. Коли я передавав з одним з своїх друзів привіт і вітання одній людині, яка прийшла до влади, то, хоча мені це й не пристало, додав, щоб він не обирав радників лише з числа прибічників своєї партії, не обмежувався поглядами, які існують в його власній організації, а дослухався й до інших освічених людей, які люблять Туреччину. Вони розмірковують об’єктивно, не думають про вигоди. Я назвав декілька осіб і порадив обговорити деякі проблеми, що торкаються Туреччини, з ними. Якщо буде необхідність написати пану Таййіпу, то я пораджу знайти знаючих людей, не пов’язаних політикою, думаючих про справедливість, і якомога частіше звертатися до них. Мені це здається дуже важливим для того, щоб міцно стояти на ногах. Якщо необхідним було б написати пану Бюленту чи пану Демірелю, я б написав те саме.
