У наш час світові дуже потрібні високоморальні особистості, які б із глибоким усвідомленням свого служіння Богу змогли б стати провідниками суспільства й нового покоління, на яке сьогодні покладаються великі надії. Такі особистості, які змогли б урятувати людство від столітнього неуцтва, безвір’я, забуття, анархії й привести до віри, знань і умиротворення. Скільки разів за всю історію, у періоди важких соціальних депресій, такі уми проливали світло на видимі й невидимі аспекти речей, обставин і всього творіння поглинутій духовними, філософськими, соціальними, політичними і моральними кризами людині, відкриваючи шлях її заблудлим думкам і почуттям. Скільки разів людство народжувалося заново, скільки разів по-новому усвідомлювало суть речей і подій, малювало життя яскравими квітами на тлі тьмяних реалій, озвучувало книгу буття чудесними мотивами, глибоко розуміючи й переживаючи її зміст, відкривало й досліджувало таємниці істини, заховані в душі всесвіту, читаючи її рядок за рядком.
Найголовніші якості, якими володіють такі високі особистості – це їхня віра й жагуче бажання донести її до інших. Завдяки цим якостям вони змогли прожити життя й виконати свою місію з легкістю подорожі по райських схилах, у передчутті вічного життя, що їх очікує. Вони були повні віри у те, що, подолавши всі випробування, досягнуть справжнього щастя й возз’єднаються із його джерелом – Творцем. Вони вірили в те, що за життя зможуть перетворити світ на куточок раю, а після смерті знайти істинний райський спокій.
Ніяка філософська або політична система не вплинула на людство сильніше, ніж віра, незалежно від її сили. З тієї хвилини, коли віра наповнює серце людини, у неї починають змінюватися й глибшати уявлення про речі, про всесвіт, про Бога. Її світогляд настільки розширюється, що вона з легкістю читання книги може тлумачити увесь навколишній світ.
Усе, що раніше здавалося людині байдужим або ж безглуздим, раптово оживає, набуває форми друга й оточує її своєю турботою. Й у цій теплій атмосфері людина починає оцінювати себе по-іншому: усвідомлює, що є єдиною часточкою світобудови, яка наділена розумом, пізнає таємниці стежок, якими оповитий Всесвіт, починає бачити все невидиме, приховане за завісою подій і, зрештою, знаходить себе в безкрайніх метафізичних глибинах, вирвавшись із тісного простору реальності.
Кожен, хто ввірував, залежно від глибини своєї віри й завдяки дарованим нею здібностям, постійно мислить, стирає межі свого фізичного «я», виходить за межі поняття місця й часу, досягає рівня метафізичних творінь і одержує можливість насолодитися незрівнянним співом ангелів.
Це, створене з однієї краплі рідини невизначеного складу, маленьке на вигляд, але велике за сутністю своєю творіння – людина – може досягнути невимірних висот і осягнути тисячі загадок залежно від того, наскільки її душа підготовлена для божественного одкровення.
Такі люди, що досягли вищого стану людської душі, живуть серед нас, ходять по тих самим дорогах, що й ми, низько схиляють голови свої на тому ж килимку для молитви, але відмінність полягає в тому, що уклін цей, у якому вони опускають голови свої до рівня ніг своїх, зливаючись із глибиною почуттів і щирістю, перетворюється в сходинку, яка ще більше наближає їх до Аллаха. Вони ніби небесні творіння у фізичному вимірі. Залежно від глибини розвитку своїх людських якостей, вони обов’язково долають фізичну обмеженість і, здобуваючи всесвітні якості, простягають руку допомоги всьому людству, відкривають серця свої всьому живому. Вони у всьому бачать відблиски божественного творіння, а в голосах і звуках чують Його ім’я. Щораз на новій частоті споглядають красу небес, що прославляють Всевишнього, і чують звуки змахів ангельських крил.
Посвячена в істинну віру, людина може бачити й чути всю палітру земних принад, починаючи від гуркоту блискавок до п’янких співів птахів, від ревіння могутніх хвиль морських до леготу гірських річечок, що навівають думки про вічне, від шуму непрохідних лісів до неприступних гірських вершин, від теплого, загадкового вітерцю, що обіймає галявини, до запаморочливих пахощів садів. І в такий момент скаже вона: «Ось яке воно, життя…», і душа її почне вібрувати в гармонії з усім творінням навколо, а розум буде намагатися підібрати такі слова молитви, які додали б кожному її вдиху того змісту й цінності, якого вона гідна.
Чоло людини низько схилене, а погляд на порозі заповітних дверей, чекаючи того моменту, коли вони відчиняться їй. Вона засинає й прокидається з надією в очах, живе, чекаючи хвилини, коли розлука закінчиться й душу її обійме спокій і щастя близькості з єдиним Владикою. Іноді ширяючи високо, іноді низько при землі, у гармонії з усім навколишнім вона поспішає на зустріч із Ним. Із кожним кроком гасить вогонь туги й водночас займається новим полум’ям. Хто знає, скільки разів на день вона піднімається на крилах божественного одкровення над цим метушливим і мінливим світом, і скільки разів відчуває гіркоту за тих, хто позбавлений цього, з сумом споглядаючи їхні самітні життя.
Такі люди завжди живуть так, немов перебувають на порозі дверей, відчинених у новий світ, і серця їхні б’ються настільки жагуче й рішуче, що перевершують людські норми. Вони безперестану думають про те, яких ще вершин зможуть досягти завдяки тій вірі, яку мають, і тій силі, яку ця віра дає. Вони живуть, не знаючи втоми, з надією на світле майбутнє, із своєю волею й спокійним серцем. На кожному життєвому етапі їхнє зацікавлення собою, як обраним створінням Господа, й іншими зростає. Усвідомлюють вони свій стан чи ні, але щораз, прислухавшись до душі своєї, обов’язково відчувають себе біля живого джерела, поруч із яким вони не відчувають ні самітності, ні страху подорожанина, ні туги порівняно з іншими. Не відчувають, тому що знають, звідки прийшли, навіщо прийшли й куди йдуть. Вони чітко визначили для себе ціль свого буття й тому не відчувають ні труднощів подорожі, ні страхів, ні мук. Вони довіряють Всевишньому, знаходять спокій у надії й підносяться мріями про прекрасне майбутнє.
Такі герої істинної віри проходять життєвий шлях, дихаючи спокоєм, начебто вийшли на прогулянку по райських садах, тоді як людство, спотикаючись і падаючи, ледве пересувається по цій дорозі. Тісний зв’язок з Аллахом дозволить такій людині викликати на двобій увесь всесвіт, подолати всі труднощі. Вона не стане панікувати, навіть якщо їй сповістять про Кінець Світу, і душу її не охопить страх, навіть якщо перед нею відчиняться ворота пекла. Такі люди завжди дивляться вперед, не схиляючи голови ні перед ким, крім Господа. Вони нікого не бояться й ні від кого нічого не чекають. Водночас, багато отримуючи і вписуючи у свою біографію успіх за успіхом, з одного боку, вони тремтять під тягарем відповідальності, усвідомлюючи, що піддаються великому випробуванню, а з іншого – проливають сльози радості, низько схиляючись у почутті подяки перед Всевишнім. Коли втрачають – уміють терпіти й, промовляючи про себе «Знову спочатку», починають усе знову. Вони не опускаються до невдячності й нахабності в благоденстві й не стають заручниками безнадійності в складні моменти.
У грудях вони носять серце пророчих якостей: усіх люблять і опромінюють усіх увагою. У той час, коли вони закривають очі на вади ближніх, себе вони критикують за найменші помилки. Прощають ближнім їхні провини не тільки тоді, коли перебувають у доброму настрої, але й тоді, коли їхня гідність принижена, і вміють уживатися навіть із тими людьми, які мають препогані характери. Іслам заповідає нам прощати, не піддаватися таким руйнівним почуттям, як ненависть, злість і помста. Та й чи зможе жити по-іншому людина, яка свідомо йде на зустріч із Аллахом. Навпаки, вона не зможе прожити ні хвилини свого життя, не опікуючись про благо інших, не збільшуючи свою любов до ближніх і не ведучи жорстокої боротьби зі злом і ворожістю. По декілька разів на день вона спалює свої помилки й гріхи вогнем каяття й намагається викорінити в собі все негативне, якого можна позбутися в самій людській природі.
Герої істинної віри завжди намагаються підготувати сприятливий ґрунт для добра, починаючи з людських сердець. Керуючись світоглядом Рабії аль-Адавії, приймають усіх і вся за мед і шербет, навіть якщо вони не є такими. Зустрічають посмішкою тих, хто прийшов із ненавистю, озброївшись непереможною зброєю – зброєю любові.
Бог любить їх, а вони Бога… Серця їхні стукають у піднесеному почутті любові до Нього й переповнюються п’янким відчуттям Господньої любові. Живуть вони близько до землі, чекаючи першої можливості перетворитися в прах заради любові. Наскільки вони поважають ближніх, настільки бережуть і свою честь, не дозволяючи людям сприймати їхню толерантність, співчуття, м’якість їхнього характеру й тонкість спілкування з людьми як слабкодухість. Живучи в гармонії зі своєю вірою, вони не мають потреби ні в чиїх похвалах і не слабшають перед критикою. Вони живуть однією турботою – не дати зів’янути квітам на атласі їхнього внутрішнього світу…. Не дозволити зів’янути, тому що вони обіцяли собі й Аллахові бути хорошими мумінами (віруючими).
