У грудні 2004 року я приїхала на десять днів до Туреччини як гість Інституту міжконфесійного діалогу, який базується у Х’юстоні, штат Техас. У групі нас було до двадцяти осіб – викладачі, священики, громадські діячі з Техаса, Охлакоми і Канзаса. Нікому з нас раніше не доводилось бувати в Туреччині і ніхто з нас по суті не знав, на що очікувати.
До кожного з нас свого часу звернулися молоді люди турецького походження – у школі, храмі, інших громадських місцях. Вони питали в нас, чи не хотіли б ми здійснити подорож до Туреччини як гості їхньої організації з метою встановлення міжконфесійного діалогу. Хтось з нас мав можливість ближче познайомитись з цими молодими людьми і їхніми дружинами під час обідів у них вдома або під час традиційної спільної вечері, яка означала закінчення посту під час рамадану і спонсором якої був Інститут міжконфесійного діалогу(ІМК). Кожен з нас приймав це запрошення, відчуваючи, що цим молодим людям, їхнім дружинам і організації, яку вони представляють, можна довіряти.
На початку нашої подорожі я цього не знала, але пізніше стало відомо, що співробітники і волонтери, які працювали з інститутом, а також організатори нашої подорожі як до США, так і в Туреччині були членами міжнародного співтовариства людей, яких надихають ідеї турецького ісламського мислителя Фетхуллаха Ґюлена.
Проповіді та лекції Ґюлена відомі в Туреччині вже кілька десятиліть, з того часу, як 1956 він став офіційним проповідником і мав призначення в Ізмір, у південно-західній Туреччині. Ми відвідали багато шкіл, лікарню і міжконфесійну організацію, і все це було засновано людьми, прихильниками руху Ґюлена. Нам доводилось розділяти трапезу з турецькими сім’ями в їхніх домах, і щоразу я запитувала господарів, як вони дізнались про ідеї Ґюлена і що саме надихнуло їх на те, щоб приєднатися до цього руху. За своєю суттю їхні відповіді були однакові. Люди старшого покоління жили в Ізмірі, коли Ґюлен почав свою діяльність проповідника, і їх надихали і переконували його ідеї про освіту й альтруїзм. Молодші та ті, що мали дітей шкільного віку, дізналися про цей рух у школах, які мають репутацію чудових освітніх закладів. Таких людей захопило його бачення глобального світу і прогресу, якого потрібно добиватись шляхом освіти та міжконфесійного діалогу. Деякі самі навчались у школах, заснованих учасниками руху Ґюлена і тепер підтримували ці школи та іншу діяльність у міжконфесійній сфері як спонсори у різних напрямках. У кожному випадку кожна людина була щиро зворушена ідеями Ґюлена і його баченням картини світу і взяла на себе справу поширювати їх у всьому світі.
Повернувшись до Х’юстона, де знаходиться головна організація ІМД, я поглибила свої зв’язки з цією організацією. Боніукський Центр досліджень і розвитку релігійної толерантності в Університеті Райс, де я працюю, у листопаді 2003 проводив конференцію, присвячену ідеям Ґюлена, в якій взяли участь учені США, Європи і Центральної Азії. Ми співпрацювали з ІМД й по ряду інших проектів, лекцій та інших заходів, куди запрошували експертів. Я знову відвідала Туреччину у травні 2005 і в липні 2006 і зустрічалась з новими для себе людьми руху Ґюлена, що допомагало мені глибше зрозуміти ідеї Ґюлена і той вплив, який вони мають на різних людей в Туреччині і на країну в цілому. Після моєї першої поїздки до Туреччини я прочитала багато праць Ґюлена у перекладі англійською і багато обговорювала з моїми турецькими друзями ці праці.
Мене зовсім не можна назвати експертом праць Ґюлена, історії сучасної Туреччини чи суфізму. Однак я – спеціаліст з дослідження релігії (континентальна філософія релігії), займаюсь порівняльним вивченням світових релігій, а також є спеціалістом широкого профілю з гуманітарних наук. Я читала загальні, чи «оглядові» курси з гуманітарних предметів і студентам старших курсів, і аспірантам упродовж майже п’ятнадцяти років. Ці курси включають порівняльне літературознавство, етику, античну і класичну філософію, сучасну політичну філософію, а також курси, присвячені «великим книгам» і в західній, і в східній історичній, філософській, релігійній і літературній традиціях.
Моя компетенція як спеціаліста широкого профілю розповсюджується не лише на західні філософські системи, а й на східні, в основному завдяки моїй спеціалізації в релігійній філософії. Тому, коли я почала вивчати переклади проповідей і статей Ґюлена, у мене в голові задзвеніли дзвоники, оскільки я побачила глибинні зв’язки між його працями і думками деяких великих мислителів і філософів – представників всесвітньої інтелектуальної історії.
Моїм завданням у цій книзі було розмістити ідеї Фетхуллаха Ґюлена в контексті широкого гуманітарного кола. А саме, я прагнула створити текстуальний діалог між опублікованими версіями обраних статей, проповідей або промов Ґюлена і текстами обраних мною мислителів – письменників, філософів чи теоретиків з широкого гуманітарного дискурсу. Ці мислителі – Конфуцій, Платон, Іммануїл Кант, Джон Стюарт Мілль і Жан Поль Сартр.
Місце, яке посідають відповідні ідеї цих мислителів у широкому колі гуманітарних дисциплін (на противагу дисциплінам природничим і технічним), підказало мені дати визначення усім цим фігурам, включно Ґюлену, як мислителям-гуманістам, хоча подібний термін може видатись проблематичним і залежним від конкретного наповнення слова «гуманістичний». У цій праці я використовую найбільш широке з можливих визначень поняття гуманістичності і гуманізму. При цьому даний термін не розглядається як необхідна антитеза релігійному чи теїстичному світогляду.
Професійні філософи й історики науки розглядали в якості «гуманістичних» і «гуманітарних» ідеї і системи думки, які тягнуться в античність, аж до Протагора, який прославився своїм формулюванням «людина є мірило всіх речей». Протагор не був атеїстом, не були ними й інші філософи класичної Греції, які у V ст. до Р.Х. змістили свою увагу з питань про природу і компоненти космосу (повітря, вода, матерія тощо) на питання про значення життя, людські цінності, про природу хорошого життя і про компоненти справедливого людського суспільства. Ці проблеми звичайні і широко розглядаються як проблеми гуманізму, або гуманістичної думки, і багато філософій і світоглядів, як релігійні, так і ні, у цьому плані можна назвати гуманістичними.
Гуманізм епохи Відродження, який черпав свої ідеї в античному світі, змістив центр своєї уваги з Бога на проблеми гуманізму. В цілому, однак, гуманісти цього періоду і не розглядали атеїзм у якості головного догмату своєї «гуманістичної» концепції. Концентрація уваги на можливостях і досягненнях людини, а також точка зору, яка допускала у значно меншій мірі втручання Бога в земні справи, сприяла появі й розвитку на Заході наукової точки зору, що дозволило людям відкрити закони всесвіту, які самі по собі були створені Богом. Європейські мислителі цієї епохи прийшли до цієї концепції у рамках ширшої християнської теології. Крім того, вони багато чим були зобов’язані мусульманським вченим, які жили одним –двома поколіннями раніше і вже визначили передовий край науки в медицині, астрономії, ботаніці і багатьох інших наукових дисциплінах, але в рамках теології ісламу.
В обох випадках гуманізм не звучить як проголошення влади людини над Богом або протиставлення влади Бога. Напроти, люди стають свідками могутності Всевишнього і возносять Йому хвалу, коли використовують даровані їм можливості, щоб відкривати тайни всесвіту, створеного Богом, і використовують це знання для прогресу і покращення всього людського суспільства. Тобто ця форма гуманізму ніяким чином не підриває віру в Бога або релігію. Фактично ісламські вчені, а пізніше й вчені християнські – головні приклади цього благочестивого гуманізму широкого спектра.
Звичайно, деякі форми гуманізму – повністю світські чи атеїстичні. У період епохи Відродження з’явилися підрозділи всередині широкої сфери гуманізму, які особливо відкидають релігійний чи надприродний світогляд, аж до того, що вони ставали ворожими до релігії. Світський гуманізм – це атеїстичний підрозділ гуманізму, несумісний у більшості з релігійною точкою зору. Ні Ґюлен, ні інші релігійні мислителі не можуть називатися гуманістами у цих вузьких рамках визначення гуманізму. Також не можна було так назвати Канта, Мілля чи Конфуція. Усіх цих людей зазвичай називають гуманістами і їх ідеї є формою гуманізму, однак жоден з них не був атеїстом. І тоді стає прозорим бачення, що вузьке світське, атеїстичне визначення сучасного гуманізму не є діючим визначенням у цій книзі.[1]
Тому я використовую у даній книзі ширше поняття гуманізму – те, при аналізі якого можна краще зрозуміти його довгу історію, ніж при вивченні його більш сучасних визначень. Це поняття дозволяє оцінити, чому під головним гаслом гуманізму людство досягло таких фантастичних успіхів у релігії, філософії, літературі, етиці, образотворчому мистецтві, архітектурі, науці і математиці. Це основне, базисне гасло гуманізму – ствердження і віра у важливість людини, її силу, статус і владу. Подібне твердження жодним чином не відкидає центральних положень чи історії трьох великих монотеїстичних релігій.
Враховуючи це, я ставлю Ґюлена поряд з цими мислителями-гуманістами, оскільки його праці розглядають головну сутність людського існування, яка здавна була частиною гуманістичного дискурсу як в релігійній, так і в нерелігійній формах гуманізму. Ці мислителі заклопотані базовими питаннями про природу людської реальності, достойного людського життя, держави і моралі. Більш того, в тому, що стосується багатьох з цих питань і проблем, вони приходять до подібних висновків стосовно них, хоча кожен розмірковує про них в рамках свого власного традиційного і культурного контексту.
Розмірковуючи про «подібність» філософів я не стверджую, що вони «ідентичні». Усі ці мислителі походять з різних верств, часових періодів, культурного і національного контексту, релігійних і духовних традицій тощо. Вони дуже серйозно відрізняються між собою, і в деяких моментах своїх праць вони заперечують вчення інших (це стосується письменників, близьких до нашого часу). Можна уявити собі, що якби вони брали участь у реальному діалозі (а не просто «сконструйованому»), вони б не дійшли згоди у багатьох питаннях. Ґюлен, наприклад, неодноразово і відкрито піддає критиці Сартра, екзистенціалістів та інших атеїстів упродовж своєї творчості.
Хоча у цій книзі я поставила собі визначені межі, і кожен з мислителів бере участь у текстуальній бесіді лише з Ґюленом, можна уявити собі ті розмови, які покликали б до життя фундаментальні відмінності між ними. Міль висуває аргументи на захист свободи, яку Платон міг вважати жахливою у своїй ідеальній державі. І навпаки, Мілль, вірогідно, вирішив би, що ідеальна держава Платона у більшості випадків виявляється пригніченням громадян тиранією.
Сартр відкидає будь-яку концепцію про «рай ідей», хто б її не сформулював – Платон, Кант чи Ґюлен.
Конфуцій, який дивиться на нас з глибин часу – з Китаю VI ст. до Р.Х. – має мало спільного з ідеями західних мислителів епохи Просвіти і більш пізнього часу, таких, як Кант і Мілль. Однак мене цікавлять діалоги саме між цими людьми, світогляд яких різко відмінний. Я вважаю що подібний діалог є життєво необхідним у сучасному світі, де глобалізація, засоби масової комунікації і технології зіштовхують між собою окремих особистостей і групи людей так, як ніколи цього раніше не відбувалося в історії людства. Люди ХХІ ст. взаємодіють між собою і впливають більше, ніж коли б то не було, і до того ж ці окремі групи й люди дуже відрізняються.
Ми все частіше зустрічаємо на життєвому шляху окремих людей і групи, чий світогляд абсолютно відрізняється від нашого, а ці люди – наші сусіди, колеги, однокласники наших дітей, клієнти, начальники і багато інших.
Ми часто намагаємося мінімізувати наші контакти з тими, хто відрізняється від нас, щоб не доводилось виходити за звичні і зручні для себе рамки. Ми можемо ізолювати себе і направити течію свого життя знайомими орбітами спілкування між людьми, які бачать, думають, говорять, вірують і моляться так само, як і ми. Однак подібна ізоляція або мінімізація відмінностей з часом перестає спрацьовувати. У сьогоднішньому світі глобальних зв’язків ми повинні розвивати здібності до діалогу і створення відносин з людьми, які значною мірою відмінні від нас.
Частина цього проекту включає в себе пошук ідей, вірувань, цілей, проектів тощо, у рамках яких ми зможемо знайти певний резонанс один з одним. Таким чином, нам немає необхідності бути однаковими, але нам потрібно знайти схожість рівно настільки, щоб на визначеному відрізку шляху ми могли триматися за руки як супутники на дорозі цього життя, але при цьому не випускати з виду те, що у багатьох аспектах ми маємо відмінності.
Ґюлен упродовж своєї кар’єри на посаді державного службовця-проповідника в Туреччині, а також вченого і наставника, який надихає людей Туреччини й інших країн, завжди захищав ідею діалогу як необхідної умови існування і діяльності у сучасному світі. Тому є досить логічним «запросити» Ґюлена, його тексти, до участі в «діалозі» з іншими мислителями і письменниками, чиї концепції відрізняються від його власних. Однак більш важливою обставиною є те, що подібний діалог між видатними особистостями, відомими своїм пізнанням і обдарованістю, може допомогти усім нам, тим, хто не байдужий до подібних проблем, більш глибоко сконцентруватися на вічних цінностях людського життя.
Хоча обставини життя людини змінюються в залежності від того, де і в яку епоху вона живе, глибока сутність людського життя, а також ті проблеми і тривоги, які вона викликає, незмінні. Сьогодні ми ставимо такі ж питання, які бентежили наших предків, – сенс існування, цінність людського життя, як ми можемо пристосувати до себе суспільство, які обмеження і межі свободи. Я маю надію, що цей літературний «діалог» між Ґюленом та іншими мислителями, яких я назвала вище, дає можливість нам усім, на чиїх плечах лежить майбутнє, серйозно прийняти нашу відповідальність за те, щоб створювати самих себе, суспільство і світ навколо нас відповідно до найвищих і найкращих з можливих ідеалів.
Я побудувала діалоги між Ґюленом та іншими мислителями навколо п’яти основних тем, які окреслюють центральне коло питань і турбот про життя людини в усьому світі. Ці теми такі:
- вроджена цінність людини і моральне достоїнство;
- свобода;
- ідеал людини;
- освіта;
- проблема відповідальності.
Ці теми добре відомі кожному студенту, який вивчає загальний курс гуманітарних наук, і все одно який – періоду античності чи сучасності, в Європі, Азії чи Африці, з релігійної чи світської точки зору. У кожній темі я виділяла одного головного мислителя, з текстами й ідеями якого порівнюються тексти та ідеї Ґюлена. Я обирала цих мислителів за таким принципом, щоб особлива увага, яка приділялась якійсь специфічній проблемі, була співзвучна з аналогічною проблемою, яку розглядав і Ґюлен, однак з позицій ісламського світогляду.
Думаю, не з меншим успіхом я могла б обрати й інших авторів для цього уявного обговорення, і все одно знайшла б і тих, хто залишив нам потужне вираження класичних ідей, і співзвучність творчості Ґюлена з цими ідеями.
Я віддала перевагу саме тим, чиї думки ви прочитаєте у наступних розділах, оскільки вони особливо яскраво висловлювали свої ідеї, а також тому, що я відчуваю щиру повагу саме перед цими працями, оскільки вже п’ятнадцять років навчаю їхнім концепціям студентів у різних учбових закладах. У цих бесідах я торкаюся тем, які вважаю найбільш важливими для того, щоб ми розглянули їх з точки зору громадян і з точки зору аналізу.
Розділи пов’язані між собою тематично і в окремих пунктах у них є взаємні посилання. Подібні посилання я намагалась мінімізувати, і здебільшого розділи абсолютно самостійні. Читачі можуть звертатися до них у такому порядку, який оберуть, і навіть лише до окремих розділів, які їх зацікавлять. Читачі, які так вчинять, все одно не «загубляться» в тексті. Я написала цю книгу на значно ширшу аудиторію, ніж зазвичай спрямована більшість наукових книг.
Тому я не пропоную, щоб мій читач спочатку студіював Канта, Сартра, Конфуція, Платона, Мілля чи навіть Ґюлена. Я не витрачаю часу на те, щоб викладати біографічні відомості про цих авторів. Подібну інформацію читачі легко можуть знайти у різних джерелах. Моя мета у цій книзі – пояснити ідеї цих мислителів так, як я їх розумію, і зробити це так ясно, як тільки це можливо, для публіки, яка складається з людей з загальною освітою. Можливо, вони вивчали гуманітарні предмети так, як їх заведено викладати на Заході, я можливо, й ні. З цієї причини я вважала за краще випустити дрібні деталі, для яких був би необхідний значний обсяг тексту і численні посилання, якби я ставила собі за мету написати більш традиційне наукове дослідження. Маю надію, що у мене вийшла насичена інформацією, ґрунтовна і цікава книга, яку знайдуть корисною для себе і навіть надихаючою люди, які цікавляться історією думки, всесвітньою історією гуманітарних наук і міжкультурним діалогом.
[1] Більш детально про гуманізм, його різних виявах і взаємодію з релігією див: Guthrie, W.K.C. A History of Greek Philosophy. Cambridge: Cambridge University Press, 1969; Rabil Jr., Albert, ed. Renaissance Humanism: Foundation, Forms and Legacy. 3 vols. Philadelphia: Pennsylvania University Press, 1988; Davidson, Herbert A. Alfarabi, Avicenna, and Averroes on Intellect. Oxford: Oxford University Press, 1992; Fakhry, Majid. A History of Islamic Philosophy. New York: Columbia University Press, 1983 (First edition 1970); Goodman, Lenn E. Islamic Humanism. Oxford: Oxford University Press, 2003; Kraye, Jill, ed. The Cambridge Companion to Renaissance Humanism. Cambridge: Cambridge University Press, 1996.
