Благословенне життя Пророка Мухаммеда (с.а.с.), Гордості людства, було сплетене, як чудесне мереживо, з прядива миру й терпимості. Потрібно пам’ятати, що підтримка миру є принципово важливою для ісламу. Існує багато аятів у священному Корані, присвячених цьому питанню. Наприклад, в одному з них наводиться таке звернення до Пророка: «Якщо [невіруючі] потребують миру, то й ти [Мухаммед] прагни миру й уповай на Аллаха, тому що саме Він [усе] чує й знає» (Св. Коран, 8:61). І навіть якщо в розпал війни й кровопролиття ворог утримається від військових дій і схоче укласти мир, то мусульманам наказано в жодному разі не піддаватися своїм почуттям, а укласти угоду й довіритися Аллахові. Так був установлений універсальний принцип військової політики, суть якого: слова про ворожнечу або конфлікт повністю суперечать духу цієї релігії, яка утверджує мир, згоду й примирення не тільки в мирний, а також у воєнний час.
Місія Пророка (с.а.с.) полягала в проповідуванні віри, запропонованої Аллахом, що Він і робив без упереджень протягом усього життя всьому людству. Як свідчать численні джерела, що оповідають про благословенне життя Пророка, Людину любові й миру, він пояснював віру, можливо, сто й більше разів, не виявляючи й найменшої ознаки втоми або ворожнечі навіть таким заклятим ворогам, як Абу Джахль. Згідно з переказом одного з мудреців свого часу Мугіри ібн Шуба, в Аль-Бідаї ібн Касіра, передається такий хадіс про поширення ісламу Посланцем Аллаха: «Одного разу Посланець Аллаха з’явився перед нами й (своєю приємною для душі, чудовою й проникливою манерою) пояснив свою релігію ще раз і сказав: «Кулу ла ілахе іллаллах туфліху», тобто «Вимовте – «Ла ілахе іллаллах» – і знайдіть істинне спасіння (тобто знайдіть задоволення в серці, проростіть зерно раю й основу віри в душах своїх, і беріть під гарантію свій потойбічний світ)». Абу Джахль, який знаходився там у цей час, на це запрошення Пророка глумливо й грубо відповів: «Агов, Мухаммеде! Якщо Ти робиш усе це, щоб зробити нас свідками Твоєї проповіді перед Богом, то не запрошуй мене до релігії знову. Я там виступлю свідком і скажу, що Ти виконав свій обов’язок і пояснив нам свою релігію»[1] . Цей невіруючий завжди давав такі грубі відповіді. Незважаючи на настільки принизливі висловлювання й образи Абу Джахля, Посланець – Слава світу нашого (с.а.с.) – говорив про іслам щораз, коли зустрічав його. Він ніколи не змінював свої манери зразкової людини перед цими образливими словами, ставленням і поведінкою.
Прощення переможеним
Один випадок, що показує безмежну любов, співчуття і терпимість до людства Пророка – Гордості людства (с.а.с.) – відбувся під час узяття Мекки. Після взяття міста всі зібралися навколо Пророка й, дивлячись йому в очі, стали чекати рішення, яке він прийме щодо їхньої долі. Тим часом у місті знаходилася й невелика група людей, у якій був Ікріма, син Абу Джахля, яка аж до останнього моменту боролася проти входу мусульман у Мекку, проливала кров, і наприкінці ще раз розпалила полум’я помсти й насильства. У такій неймовірно напруженій атмосфері Посланець Аллаха запитав у мешканців Мекки, які чекали з нетерпінням і занепокоєнням: «Що ви хочете, щоб я зробив з вами?». Деякі мешканці Мекки, які добре знали, якою шляхетною, милостивою й щедрою людиною він є, відповіли: «Ти наймилостивіша й найблагородніша людина». Метою Пророка ніколи не було захоплення майна, власності, панування, влади й завоювання чужих земель. Його ціль була у спасінні людей і завоюванні їхніх сердець. І ця Людина безкрайньої любові й співчуття вирішила подальшу долю своїх ворогів: «Я скажу вам приблизно те, що одного разу сказав своїм братам Пророк Юсуф: Сьогодні ми не засуджуємо вас за ваші минулі дії. Аллах простить і вас. Він – Милосердий і Милостивий. Ідіть, ви всі вільні»[2]. Його вирок фактично означав: «Не хвилюйтеся. Я не маю наміру кого-небудь карати. Кожний чинить відповідно до свого характеру. Ви у свій час показали свій характер і діяли відповідно до нього. А це є моєю манерою поведінки».
Після повернення мусульман у Медину, Ікріму бін Абу Джахля, одного з винуватців кровопролиття під час захоплення Мекки, за допомогою його дружини, Умму Хакім, умовили приїхати в Медину з міста, куди він утік і ховався після поразки в Мецці. Морським шляхом його доставили в Медину й представили перед Пророком (с.а.с.). Перед прийомом деякі люди з оточення Ікріми сказали йому, що якщо він попросить помилування в Посланця Аллаха, то той може простити йому. А перед тим, як Ікріму привели до нього, Пророк попередив усіх, хто був поруч із ним: «Ікріму ведуть. Не кривдьте його, говорячи неприйнятні речі про його батька». Як тільки Ікріма ввійшов, Посланець Аллаха тепло зустрів його: «Ласкаво просимо того (мухаджиру), хто прибув на морському судні (Merhaben bi’r-râkibi’l-muhâcir)». Ікріма, який не очікував таких сповнених великою любов’ю й теплотою слів, пізніше сказав: «Поки я живий, я ніколи не забуду такого ставлення Пророка». Через чотири роки після прийняття Ікрімою ісламу він загинув у битві під Ярмуке й приєднався до славної когорти шахідів. Ось передсмертні слова, які він встигнув прошепотіти: «О, Посланцю Аллаха! Чи зміг той, хто прибув на морському судні, здійснити ту благодатну справу, яку ти очікував від нього навіть після всього зла, яке він заподіяв тобі».
Так, як свідчать наведені приклади, поширення божественного послання було місією Посланника. А утвердження цієї істини, тобто безпосередня практика цієї істини в його житті була його прямим обов’язком. Адже приклад і його практика цієї істини у своєму житті завжди йшли попереду його проповіді цієї істини. Усе, що ми тут розповіли про нього, демонструє його характер. Однак деякі люди намагаються показати існування й підтримку джихада у священному Корані й сунні, і універсальну любов та співчуття Пророка як два конфліктуючі між собою поняття. Насправді, джихад чітко обумовлений наявністю особливих умов й іноді може означати дії, спрямовані на захист таких цінностей як життя, власність, релігія, діти, батьківщина й честь. Іноді він може означати дії, необхідні для усунення перешкод на шляху возвишення Слова Божого. Сьогодні ці дві ситуації постійно плутають. Іноді це відбувається через неуцтво, а іноді й навмисно. Але ж любов, співчуття і терпимість практикувалися у своєму найвищому розумінні у часи «Аср-и саадат» (щасливого століття), які були періодом миру й щастя, і, за словами самого Пророка – «кращим століттям». Фактично цей період був вершиною мусульманської цивілізації. Це був золотий вік, коли мир, любов і взаєморозуміння утвердилися в суспільстві у своєму істинному значенні.
[1] Ібн Касір, Аль-Бідая ван-ніхая, 3:62-63.
[2] Аль-Іракі, аль-Мугні ан Хамліль-асфар, 3:179.
